ДВА НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ МАЛИШКА
(до 110-річчя Андрія Малишка)

14 листопада згадуємо поета Андрія Малишка. Народився він 1912 р. в Обухові у родині шевця. Батько мріяв сина агрономом, а коли дізнався, що той захопився віршуванням, добряче відшмагав. Конфлікт закінчився втечею п’ятнадцятирічного хлопця до Києва. Тут він закінчив літературний факультет у Київському інституту народної освіти. Студентом опікувався Максим Рильський, який вбачав у хлопцеві великий літературний талант. Вони разом читали вірші, разом виступали на заводах і фабриках, разом виїздили на полювання і рибалку.

Попри очевидну обдарованість Малишко соромився прилюдного виконання власних творів. Вперше сталося це майже анекдотично. Повертаючись пізно до найнятого кутка в будинку неподалік площі Перемоги у Києві, юнак став жертвою місцевих джентльменів фортуни. Взяти у бідолахи було нічого, та злодюжки виявилися не байдужими до красного слова й поцупили зошит з віршами. Довелося влаштувати імпровізований перший творчий вечір просто на вулиці. Як написав згодом Андрій Малишко, «парадоксально і неправдоподібно, але це була моя перша аудиторія, перший публічний виступ».

Коли вам здається, що українська поезія щось далеке й забуте, а твори Малишка, Рильського чи Сосюри й поготів, то будете приємно здивовані, бо тільки Малишкову «Пісню про рушник» («Рідна мати моя, ти ночей не доспала…»), ви знаєте напевне. Покладена на музику Платона Майбороди, пісня стала настільки популярною, що твір було перекладено на 35 мов світу. Поет сам прекрасно співав і навіть грав на гармошці.

За життя лауреат Шевченківської премії видав близько 40 збірок, понад 100 ліричних віршів Малишка покладено на музику. Особливо плідною була співпраця поета з композитором Платоном Майбородою, з котрим вони створили понад 30 пісень, які набули такої популярності, що стали народними – «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Ми підем, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов», «Білі каштани», «Пролягла доріженька», «Цвітуть осінні тихі небеса» та ін. Він є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів, написав тексти пісень до фільмів «Макар Нечай» (1940 р.), «Богдан Хмельницький» (1941 р.), «Роки молодії» (1942 р.), «Щедре літо» (1950 р.), «Долина синіх скель» (1956 р.), «Лілея», «Таврія» (1959 р.), «Чорноморочка» (1960 р.), «Абітурієнтка» (1973 р.), сценарії до кінокартин «Квітуча Україна» (1961 р.), «Ми з України» (1962 р.).

Андрія Самійловича обожнювали молоді письменники: Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші поети, яких згодом назвали шістдесятниками. За його сприяння вони потрапили у велику літературу, водночас законтактувавши через його посередництво з визнаними представниками попереднього покоління: Максимом Рильським, Остапом Вишнею, Олександром Довженком. Це він виплекав Ліну Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка… Творчість А. Малишко завжди плідно поєднував з культутрегерством: багато їздив містами та селами з виступами й промовами.

В літературу він увійшов за часів сталінщини, коли читати, здавалося, було нічого. Уважний читач обов’язково помітить, як часто і у найбільш прорадянських Малишкових рядках ховалася драма, не відчитана партійними ідеологами. Так, першу Сталінську премію йому дали за поему «Прометей» – такий очевидний і улюблений поетом парафраз до давнього мотиву пропащого розбійника. Опришки, кармелюки й гайдамаки з’являлися іноді у нього там, де їх зовсім не очікуєш. Джерелом того стала сама українська історія, яка обізвалася в житті Малишка цілком конкретно. Виріс він на Обухівщині, у краю повстанського отамана Зеленого. Його старший брат Петро став ніким іншим як Робін Ґудом — грабував комуністів і радянських чиновників, та не чіпав простих селян. 1928 р. Петра спіймали й засудили до страти.

Під час голодомору твердий характер виявив сам Малишко: його намагалися змусити відбирати харчі в односельців, але після рішучої відмови звільнили з роботи і почали цькувати. Тоді Андрій їде до Харкова – працювати журналістом. Другу світову пройшов військовим кореспондентом, отримав контузію, підірвавшись на міні. Видав сім збірок поезій, зокрема «Україно моя!» (1942 р.) — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У роки окупації листи з його віршами скидали з літаків. За життя Сталіна він був одним із небагатьох, хто дозволяв собі вголос говорити про речі, які інші й подумати боялися. Так, назвав Кагановича організатором голоду 33-го року. Звісно, Малишко тоді позбувся роботи (а був редактором журналу «Дніпро») і міг позбутися й волі, але за нього заступився тодішній знайомець Микита Хрущов.

Приборкати такий характер було важко, і раз по раз він себе виявляв. На похороні Володимира Сосюри в січні 1965 р. Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували тільки через 40 років. Раптом він заговорив словами, не узгодженими з цензурою. І безстрашно договорив до кінця, хоч посеред виступу мікрофон було вимкнено. А сказав крамольне: Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!». Щоправда, 14 років перед тим, улітку 1951 р., Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за той же вірш. І Малишко змушений був виступити з осудом колишнього петлюрівця, однак і у 1965 р. Малишкове каяття було спокутою.

Вже М. Рильський відзначив органічну вкоріненість поетичного доробку Малишка у фольклор на всіх рівнях. Це також особлива етика світорозуміння, яка відразу не впадає в око і тривалий час лишається ніби «паралельним виміром» по-більшовицьки заангажованих міжвоєнних текстів митця. Цей неочевидний, але вирішальний для подальшої еволюції поета вимір цінностей дещо замулений героїкою «червоних отаманів», патетикою «комсомольських звершень», «звичайних радянських героїв» і «звичайних буднів» оцих звичайних героїв. Та й тоді проривається раптом сповнений щирої поваги до простої людини стишений голос. Закодована у простий образний ряд моральна максима великої сили, прямо почерпнута з народного духовного досвіду, напрочуд багата, незацькована мова, довірливість тону вирізняють цю лірику у плині публіцистичних агіток. І саме через мову, на найвищому рівні освоєння фольклору як цілісної морально-естетичної системи у слові Малишка озивається народний епос, успадковане від свого роду розуміння правди і кривди, добра і зла. Голос цей набуває сили в часи екзистенційно гострі, коли порятунок можна знайти лиш у справжньому.

Еволюція Малишка не була простою й одномоментною. Повоєнна його творчість важко і цікаво з літературознавчого погляду борсалася в тенетах нав’язаної офіційної ідеології і невідповідності їй засобів художнього слова, мови – по-своєму ідеологічно виструнченого носія цілісної, виробленої у віках української народної етики. Маркери двох різних систем, які мають власні смисли, штучно поєднані, не суміщалися в радянському кліше багатьох його віршів 1949-1954 рр., подекуди спричиняючи кумедний ефект – так суперечили мовні одиниці формам ідеологічного висловлювання.

А далі, внаслідок онтологічного конфлікту мови й ідеології, почалося «друге народження» Малишка у мовній стихії: «Я не жив ці літа за глухою важкою стіною, / Буду те говорить, що у серці записане мною» (1956 р.) У 60-х з’являються «Соняшник», «Мати моя полотна наткала», «Стежина», «Майстри», «Богомази», «Сіре гуся», «Пісня яворів», «Пісня Максима Рильського» 1964 р., «Сонети обухівської осені», «Сонети синього квітня», «Сонети вечорів», «Пісня Остапа Вишні» та ін. Вони стали взірцями новітнього жанру – ліричного циклу. У пізній ліриці поета проявлені краса і сила, правда і кривда, як їх розумів народ у своєму тисячолітньому триванні. Духовний досвід українського світу, вповні відкритий розумові й серцю у рідному слові, протистоїть облуді фарисейства сучасності у пошуку живого, справжнього «свого». Так поет започатковує широку і сильну стильову течію рустикальної лірики (підхоплену і розвинуту згодом Б. Олійником, М. Шевченком, В. Осадчим, Д. Івановим, М. Тимчаком, П. Гірником та ін.). Зрештою, А Малишко здобувається на високу поезію, усвідомлюючи всю ціну шляху наприкінці: «Я просто мало жив. Повір мені».

Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів зберігає на заздрість багату колекцію за подільником А. С. Малишко. Більше сотні фото- та кінодокументів представляють поета у функціональному різноманітті його діяльності: від численних світлин, сюжетів кінозбірників, кіножурналу «Радянська Україна» до кінофільмів (серед типових «Книга – народу», арх. № 1000, «На третьому з’їзді письменників України», арх. № 1079, «Пам’яті Івана Франка», арх. № 1321, «Наші жінки», арх. №  2733), «Ми з України», арх. №2431, фільмів, присвячених постатям вітчизняної літератури – М. Рильському, П. Тичині, Лесі Українці, Л. Первомайському тощо. Крім того, маємо кінофільм 1972 р. авторства М. Вінграновського «Про Андрія Малишка (арх № 5296, 2 ч., Укркінохроніка).

Не менш цікавими є й фонодокументи. Серед них – чимала добірка начитаних Малишком власних віршів. Звучать вони й у виконанні українських артистів («Малишкові дороги», арх. №. 25117, 1976 р.). Це також виступи на мітингах, заходах, урочистих вечорах, у радіопередачах – всього близько 50 одиниць обліку. Окрему розвідку можна присвятити великій збірці улюблених, виконаних на будь-який смак пісень на вірші А. Малишка.

Copyright © 2021 Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International