ДО 115-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

«Я – камінь з Божої пращі»

«Годі сподіватися волі з рук будь-якого окупанта.
Лише власними силами можна збудувати Українську державу»
Олег Ольжич

Його твори забороняли, наукові праці знищували, за ним полювали радянська влада й гестапо. Поет, публіцист, археолог, політичний і громадський діяч – Лелека, Костянтин, Запоточний, Кардаш, Кандиба, більше відомий як Олег Ольжич – народився 21 липня 1907 р. в Житомирі у родині поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Малим Лелека (так білявого хлопчика називав тато) чудово малював, у 4 роки написав першого вірша, в 11 читав і співав напам’ять Кобзаря. Після лихоліть перших пореволюційних років у 1923 р. виїхав з матір’ю до батька в Берлін, згодом – у Прагу. Там навчався на філософському факультеті Карлового університету, паралельно – в Українському вільному університеті. Найбільше цікавився Трипільською культурою, зібрав унікальну археологічну колекцію, відкривши три хронологічні горизонти Трипілля й виставку у Відні. Відтак поринає у науку, розкопки, музейну роботу, пише докторську, очолює археологічний відділ Чеського національного музею, читає лекції в Гарварді, де створює Український науковий інститут США. Бібліографія одного з найбільш авторитетних археологів того часу О. Кандиби становить 486 позицій.

Разом із тим, прибравши княжий псевдонім, Ольжич не полишає літературу. Його ім’я викликає в пам’яті феномен «Празької поетичної школи» – безпрограмового об’єднання близьких за творчим духом українських письменників закордоння, культурно-організаційним центром якого була Прага. Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, Олег Ольжич, О. Лятуринська та інші письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів формувалися на межі українського та європейського світів, під впливом західної культури й активованої ними історичної пам’яті свого народу. Кожен творив власний історіософський міф. В Ольжича він «археологічний» – таке собі поетичне дослідження національного духу на «доказовій базі» історії з проєкцією у сьогоднішній день. Лаконізм і точність метафор, прозорість контурних карт визначають його стиль. Із достеменністю археолога та пронизливістю художника він шукає у камені досвід людства, перемоги й поразки, суть історії. Філософ та історик, Олег Ольжич вибудовує власну хронологічно цілісну світоглядну та естетичну концепцію. У ній крізь призму сучасності неподільно співіснують минуле й майбутнє. Тому історія напрочуд жива і значуща, уламки кераміки, прадавнє каміння набувають в Ольжичевих строфах символічного значення: «Я – камінь з Божої пращі». Українському духові надано аристократизму, чуттєвості – інтелектуальної витримки. Точно витесаний артефакт з енергією породи витворюють новий тип дисциплінованого ментально, з твердими державотворчими настановами українця. То були свідчення якісної зміни у вітчизняний культурі та літературі.

З початком Другої світової війни поет і вчений іде у солдати. Ольжич стає одним із очільників ОУН, пройшовши увесь шлях її діяльності аж до підпілля й власної загибелі в концтаборі Заксенхаузен.

Як і в літературі, у політиці тримає голову холодною, а серце – гарячим. Від того й погляди відзначаються стрункістю раціоналізму з підставовою гуманістичною основою: «Духовна зброя, – вважає він, – набагато сильніша від мілітаристської. Моя мета – просвітництво». Руїна і бунт, герць заради герцю, внутрішні протистояння всіх проти всіх – гальмують розвиток нації й мусять бути подолані. Крім боротьби фізичної, нагальною проголошена потреба створення міцної бази, насамперед – кадрової, для відбудов і новобудов після війни багнетів. На противагу гаслам іншого крила ОУН Ольжич обстоював скорочення втрат, дотримання виваженої тактики боротьби відповідно до реального стану речей задля оптимізації стратегії досягнення успіху визвольної справи. Тут перетнулися беззастережно романтичні сили з виваженим підходом до вирішення конкретних історичних завдань.

В Україну Олег Ольжич почав повертатися 1991 р. Тепер ми знаємо його вірші, публіцистику, наукові праці. Його ім’я носить одна з вулиць Києва, про нього пишуть книги, знімають фільми. Цінними свідченнями феномена цієї людини повняться фонди нашого архіву. На кількох десятках фотодокументів Олег Кандиба постає перед нами в усіх своїх іпостасях: під час роботи, відпочинку, у родинному колі. Також маємо світлини про візит сина Олега Ольжича Олега Кандиби до м. Житомира у 2007 р. Доволі численна й архівна кіноколекція. Так, зберігаємо телерепортаж «Вечір пам’яті Олега Ольжича» виробництва Студії художніх програм Львівської ДТРК 1994 р. (арх. № В-33), кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі» режисера А. М. Микульського (арх. №  В-34, В-35, В-36, Укркінохроніка, 1996, 2000 рр.) – розповідь на основі архівних матеріалів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, в тому числі про життєву і творчу історію О. Ольжича, його вшанування в Україні та за кордоном. Серед фонодокументів – записи радіопередачі «Літературна Україна» на радіо «Ера» про Олега Ольжича, 2007 р. (од. обл. 5316, од. зб. КД-921), пісня «Ми вийдем жорстоке зустріти» у виконанні А. В. Коцюруби, 2007 р. (од. обл. 3213, од. зб. Д–597).

«Ми вийдем жорстоке зустріти». Автор О. Ольжич, виконавець А. В. Коцюруба, 2007 р.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 3213, од. зб. Д–597

Copyright © 2021 Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International