Документальна он-лайн виставка «Для мене кіно – то життя» до 80-річчя від дня народження українського актора І. В. Миколайчука

«Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!» Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор»3

Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука

Роль кінематографа в сучасному світі важко переоцінити, як і значення образів, створюваних акторами, сценаристами і режисерами. Артист після відходу у вічність залишає після себе калейдоскоп образів. Доля відміряла Івану Васильовичу Миколайчуку всього сорок шість років, однак прожив він їх яскраво й повноцінно, залишив глибокий слід у національній культурі та пам’яті народній.

До 80-річчя від дня народження Івана Миколайчука Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного представляє ювілейну онлайнову виставку фотодокументів, присвячену творчості великого сина українського народу.

Видатний український кіноактор, сценарист, режисер та письменник Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року у селі Чорториї Кіцманського району Чернівецької області в сім’ї прохідника-залізничника. Його називали «душею українського кіно», генієм сучасності, «народним» артистом через те, що його знали і любили мільйони.

Першу свою роль Іван зіграв у 12 років. І була це роль старого Івана, батька Софії у виставі «Безталанна» за п’єсою Михайла Старицького. У селі існувала своя театральна трупа, яка майже щомісяця ставила спектаклі, але чоловіки навідріз відмовилися грати старого немічного солдата. Вистава витримала 36 показів протягом трьох років.

Коли Іван вступив до Київського театрального інституту імені І. К. Карпенка-Карого, його дружина – Марічка подарувала йому дві книжки – «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та «Художник» Т. Шевченка. Вже на другому курсі Івана запросили одразу на дві головні ролі: Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» та Тараса Шевченка у фільмі «Сон». Саме на кіноакторському факультеті він потрапив до творчої майстерні відомого режисера Віктора Івченка. Його одногрупниками були Раїса Недашківська та Борислав Брондуков.

У кінострічку «Тіні забутих предків» студент потрапив саме за рекомендацією майстра Віктора Іларіоновича Івченка. Той порадив режисерові Сергію Параджанову на роль гуцульського Ромео подивитися здібного другокурсника. І як наслідок, це було геніальним рішенням. Справжній майстер до шедевру наближається легко, грайливо, здебільшого – інтуїтивно. Це точно підмітила акторка Лариса Кадочникова, його партнерка по картині «Тіні забутих предків» – Марічка, котра, за сценарієм, знає секрети природи, вміє ворожити, складає співанки, що народжуються «ніби самі по собі».

– Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука у «Тінях забутих предків», я б відповіла:

– Ні-ні! Тільки Миколайчук! – Інакше то був би інший фільм, і було б все інше. Іван виявився органічним, переконливим і дуже природним… На мене він справив приголомшливе враження, спочатку – зовнішністю: очі, пластика, манера говорити, тембр голосу. Це був справжній герой, який притягує людей. У ньому відчувалися задатки зірки. Я б назвала його «українським Жераром Філіпом». А Юрій Іллєнко, який був оператором стрічки, потім згадував, що більш красивого обличчя з пронизливими очима, які були у Миколайчука, йому ніколи в житті не доводилося зустрічати.

«Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннесса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину. Гарвардський університет вніс стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Від середини 1960-х рр. настала зоряна година Івана Миколайчука – українські стрічки за участю актора почали спалахувати одна за одною: «Дві смерті» (1967), «Київські мелодії» (1967), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Анничка» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Розвідники» (1968), «Визволення, Частина 1. Вогняна дуга» (1968), «Визволення, Частина 2. Прорив» (1969), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Комісари» (1970), «Іду до тебе» (1971), «Лада з країни Берендеїв» (1971), «Захар Беркут» (1971), «Тривожний місяць вересень», «Наперекір усьому» (1972), «Пропала грамота» (1972), «Повість про жінку» (1973), «Коли людина посміхнулась» (1973), «Марина» (1974), «Канал» (1975).

Іван Миколайчук був не лише актором та режисером, але й сценаристом та автором музичного оформлення багатьох своїх фільмів. А перший кіносценарiй – «Живий хрест у мертвій діброві», в основі якого лежала достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту, він написав у 17 років. Івана Миколайчука вважають «хрещеним батьком» вокального тріо «Золоті ключі». Саме він запросив Марічку Миколайчук та її подруг Валентину Ковальську та Ніну Матвієнко заспівати разом кілька народних пісень для фільму «Пропала Грамота». Експеримент виявився настільки вдалим, що тріо вийшло на велику сцену і зажило своїм життям.

У фільмі «Білий плах із чорною ознакою», у якому Іван Миколайчук з Юрієм Іллєнком був співавтором сценарію, він виписав для себе роль одного з братів-дзвонарів – упівця Ореста. Однак худрада заборонила йому зніматися в цій ролі, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита». В результаті, Ореста зіграв Богдан Ступка, а Миколайчук – іншого брата, Петра. Стрічка здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 року.

На творчому рахунку Івана Миколайчука – 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи. Ще більше лишилося в планах, оскільки довгий час йому просто не давали зніматися чи знімати. У 1979-му йому дивом вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», де Миколайчук став і режисером, і автором сценарію, і музичним оформлювачем, і зіграв одну з головних ролей – філософа Фабіана. Вибити дозвіл на фільм допоміг секретар з питань ідеологічної роботи в Харківському обкомі компартії Володимир Івашко (в майбутньому – перший секретар ЦК КПУ).

Івана Миколайчука вирізняли допитливість, прагнення до акторських рішень. Ці риси допомогли кінохудожнику стати самобутнім митцем.

Експозиція виставки присвячена великому режисерові та презентує всі грані таланту Миколайчука. На виставці представлені фотодокументи, що розповідають про творчий шлях режисера, знакові кадри з фільмів, знятих Іваном Миколайчуком на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка в різні роки, портретні знімки маестро, Івана Миколайчука під час зустрічей з глядачами, з’їздів кінематографістів тощо. Зйомки за часом охоплюють період з 1960-х років до 2001 р.

Виставка також доповнена фрагментом із кінофільму «Білий плах із чорною ознакою», де Іван Миколайчук зіграв роль Петра.

Copyright © 2021 Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International