Миколі Зарудному – 100. Всередині канону

Лауреат Шевченківської премії 1978 року Микола Якович Зарудний, відомий як драматург, прозаїк і сценарист, народився 20 серпня 1921 р. на Київщині, в с. Оріховець. Навчався в інституті журналістики у Харкові, закінчив Казахський державний університет в Алмати, куди був евакуйований під час Другої світової, але встиг побачити й саму війну у статусі добровольця. Після демобілізації був журналістом, головним редактором газети «Вінницька правда», заступником директора Київської кіностудії ім. О. Довженка, секретарем правління Спілки письменників України, секретарем правління Київської організації Спілки письменників України. Автор переважно драматичних творів («Весна», «Велике доручення», «На крутих берегах», «Прилітають журавлі», «Ніч і полум’я», «Сині роси», «За Сибіром сонце сходить», «Мертвий бог», «Фортуна», «Рим, 17, до запитання», «Дороги, які ми вибираємо», «Пора жовтого листя», «Маестро, туш!», «Регіон», «Бронзова ваза» тощо), кількох романів («На білому світі», «Уран», «Гілея») та сценаріїв художніх фільмів («Веселка», режисер М. Літус), «Стежки-доріжки» (режисери О. Борисов, А. Войтецький), «Тут нам жити» (режисер А. Буковський) – усі знято на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка), фільмів-спектаклів «Чужий дім», «Вірність», «І відлетимо з вітрами», «Тил» (усі – студія «Укртелефільм»).

Твори М. Зарудного перекладено російською, болгарською, польською, чеською та іншими мовами, а п’єси йшли в театрах України, Москви, Ленінграда, за кордоном.

Друкуватися він почав у 1940-х із повісті «Мої земляки». Слід сказати, що літературний дебют письменника («Весна», «Велике доручення», «На крутих берегах», «Прилітають журавлі») прийшовся на вельми нудні для дозволених директивами творчих пошуків 40-50-і рр. ХХ ст. Що більше часу минало від 1917 р., то складніше було знайти драматичний сюжет для розвитку трагічних суперечностей. Після того, як у 1930-х проголосили усталення переможного соціалізму, гострі класові конфлікти повинні були звестися нанівець. Країні могла загрожувати тільки зовнішня агресія або таємний ворог, проте у герці з ним особливої драми не виходило, всім усе стало апріорі зрозуміло: і безумовна цінність комунізму та соціалізму, і чітка чорно-біла каталогізація життя в цілому. Поступово твори на сучасному матеріалі вироджувалися в суперечку хорошого з кращим, і потенціал для справжньої трагедії зникав. То й перші твори М. Зарудного помітними не стали.

А от завершення цього періоду на початку 1960-х сповістило про появу одного з чільних представників українського театру 1960-х–80-х рр.: після постановки комедії «Веселка» його п’єси перебували у постійному театральному репертуарі. Комедійний жанр першим дозволив уникнути обмежень «безконфліктності» й повернути в драматургію свіжість життєвих колізій, оновити жанрову ієрархію. Микола Зарудний виробляє власну стилістику і специфіку творчості в цілому. П’єси його, попри деяку композиційну шаблонність, знаходять форми внутрішньої свободи через інтерпретацію заданих каноном колізій і характерів. Архітектоніка виструнчується від конкретної ідеологеми чи міфологеми, які й визначають конфлікти, поділ персонажів, специфіку цілого твору. Цей прийом виводить останній із суто художньої реальності, оперуючи усталеними суспільними символами. Однак йдеться не тільки про однобічний зв’язок з позамистецьким контекстом. Як слушно зазначає А. Кравченко, ідеологічно легітимні твори високої художньої якості вводилися в канон і приносили зміни не лише в мистецтво, а й в панівну ідеологію, навіть політичні установки.

Подібні «апокрифічні» зерна були і в п’єсах М. Зарудного. Зокрема, трансформація усталених міфологем (скажімо, образу майбутнього) в апелюванні до давніх архетипів через голову соцреалістичного тезауруса. Так маємо складну сув’язь соціалістичного раю, християнського «царства небесного», «землі обітованої», ще давніших фольклорних матриць тощо. Принагідно зауважимо, що й саме соцреалістичне мистецтво аж ніяк не зводилося до примітивного схематизму експлуатації вузьких ідеологічних норм, які, до слова, теж не були однорідними, а часто суперечливими й антиномічними одна одній упродовж свого історичного віку. Крім того, воно ж активно запозичувало і модифікувало ідеї й прообрази минулого: античні, християнські, романтичні. Завдяки цьому істинна мистецька потенція мала змогу втілитися і попри обов’язкові атрибути естетики соцреалізму. Останні, як пізніше контекстуальне часове нашарування, слід вміло й уважно відрізняти від стрижневого носія – аватара добра чи зла, загальнолюдських кодів. Відомий письменник-дисидент Абрам Терц зауважував: «мистецтво не боїться ні диктатури, ні суворості, ні репресій, ані навіть консерватизму і штампа. Коли треба, воно буває вузько-релігіозним, тупо-державницьким, позаіндивідуальним і все ж видатним. Нас вражають штампи давнього Єгипту, іконопис, фольклор – мистецтво досить гнучке, щоб влягтися в будь-яке прокрустове ложе, що його пропонує історія». А в «…суперечності між реалізмом і якістю літератури винні самі автори, котрі прийняли його правила, однак не виявляли належної художньої послідовності для втілення їх у вічних образах». Микола Зарудний виявити її уміє.

Він розгортає перед читачем і глядачем направду античного штибу колізії живого й мертвого, смерті і воскресіння, жертовності, месіанства через цілком побутові щоденні проблеми вибору, відповідальності, кохання, у вирішенні яких кожен герой по-своєму співвідносить себе з абстрактним символічним знаком високої істини. Іншими словами, пізнаючи її і заразом себе. Цим виходом за межі типової конструкції, яка передбачає вивірене розмежування бінарних опозицій, тіло твору хоч і містить композиційні повтори, розкриваючись, здається, кудись веде.

Не можна не згадати про один шедевр пера М. Зарудного у царині перекладознавства. От де письменник був цілковито вільним від канону. Ще до писання свого він брався за переклад «Мартіна Ідена» Дж. Лондона. Вершиною ж стала легендарна п’єса Г. Горіна за мотивами Шолом-Алейхема «Поминальна молитва», яка з тріумфом йшла на сцені Ленкому. Київська версія дістала назву «Тев’є-Тевель» і перевершила, хай як зухвало звучить, і оригінал, і горінівську варіацію. Точніше сказати, український «Тев’є» звів їх докупи: вічна історія на ідиш і конгеніальне сценічне прочитання її Горіним у перекладі здобули для повноти гештальту те, чого бракувало обом, але що було закладено у географічній прописці дійових осіб: південного градусу. Мелодика і темперамент української поєдналися з гротесковістю пластики єврейського народного театру, з напруженою лексикою постійно збуджених людей. Тев’є Є. Леонова постав старозавітним пророком: позбувшись національної характерності й містечкової жанровості, розмовляв з небесами мовчки, і ця безсловесність була значущою. Але хто пам’ятає п’єсу, знає, що німа партія поверженого героя розв’язується у катарсисі через слово у сміховому екстазі, який маніфестує звільнення.

Менахем. Тоді будемо жити як жили… Слухай, Федоре, у мене до вас діло. Ви ж у нас головний книжник, все про все читали… Чи не залишилася у вашій пам’яті якась така приємна історія, як старий покохав молоду?

Федя. Ну, Отелло був уже в літах.

Менахем. Єврей?

Федя. Мавр.

Менахем. Не підходить.

Федя. Доктор Фауст.

Менахем. Єврей?

Федя. Німець.

Менахем. Не підходить.

Федя. Гетьман Мазепа.

Менахем. Єврей?!

Федя. Українець.

Менахем. О! Це вже ближче…

Бо таки ближче, «своїм голосом» звучить єврейська пісня у гоголівському, карнавальному логосі, народному сміху, який виводить і протиставляє справдешнє облудній «серйозній» реальності.

Український переспів надав творові ту конкретну форму, яка породжує «необхідний» ефект – міметичне впізнавання істини через звернення до традиції, накопиченого досвіду людини про себе у знайомих візуальних і мовних реаліях. До того ж мовна стихія дозволила Б. Ступці переінакшити і театральну концепцію образу, що в ній актор показав всю велич гри, і його екзистенцію: у Тев’є-Ступки з небесами інші стосунки – паритетні, у тоні високої іронії, а частіше й зовсім запанібрата. Трагіфарс розуміння неподоланних суперечностей між недосконалим земним і недосяжною при житті гармонією, екзистенційна трагедія людства постають через історію одного народу, однієї людини, життя якої виростає в героїчне зусилля назустріч поразці. А поряд із Тев’є, у відношенні до його історії змушуються до совісті його сусіди і їхні нащадки – ми.

М. Зарудний надав голосу й зримості географічно маркованому середовищу – селу Анатівка на Київщині, чим поглибив і висвітлив головну колізію, оприявнив і увиразнив хронотоп твору, позначивши історичну конкретику художнього простору як значущого компонента ідейного змісту, і разом з Богданом Ступкою довершив образ Тев’є – українського єврея в українському містечку, чужого серед своїх і свого серед чужих. Співавторство перекладача-земляка Шолом-Алейхема і самого Тев’є безсумнівне.

З Миколою Зарудним заочно можна познайомитися в бібліотеці, а віч-на-віч – в Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного: на урочистостях, з’їздах письменників і театралів, інтерв’ю, зустрічах з читачами, під час репетицій у театрі; можна послухати, що розповість про власні твори й літературний процес, як згадає сучасників в аудіо, кінозаписах і на фото – всього маємо понад сотню документів. А крім того, є нагода влаштувати театр у себе вдома з акторами Київського, Вінницького, Харківського, Московського театрів: від нашого столу – вашому п’єси М. Я. Зарудного «П’ять днів у липні», «Регіон», «Бронзова фаза», «І відлетимо з вітрами», «Ніч і полум’я», «Веселка», «Мертвий бог», «Антей», «Ну й дітки», «Марина». Ну і, певна річ, «Тев’є-Тевель». Ця радіопостановка – наш ексклюзив. Поки Богдан-Тев’є Сильвестрович Ступка продовжує вічний діалог на Чумацькому Шляху з Тим, з ким треба, своє сирітство можемо розрадити у перевірений спосіб, який підкажуть тільки в архіві, бо примхливий інтернет цього разу не всесильний. А ми – відкриті.

М. Я. Зарудний у фонодокументах
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Виступ українського письменника М. Зарудного на святковому вечорі з нагоди 70-річчя від дня народження заслуженого артиста УРСР М. Яковченка. 23 червня 1970 р., од. обл. 22895, од. зб. М-9882.

М. Зарудний виступає на урочистому вечорі з нагоди 100-річчя від дня народження українського актора Г. Юри. Київ, 8 лютого 1988 р., од. обл. 29034, од. зб. М-13981.

«Тев’є-Тевель», радіомонтаж вистави Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. Київ, 1991 р., од. обл. 38458, од. зб. М-16838–16841

Автор: Г. Горін (за мотивами творів Шолом-Алейхема), пер. М. Зарудний.

Дійові особи та виконавці: Тев’є – Б. Ступка, Голда – Н. Лотоцька, Хава – І. Дорошенко, Цейтл – Є. Слуцька, Годл – Ж. Колонтай, Ширінда – А. Добриніна, Перчик – О. Ступка, Мотя – О. Шкребтієнко, Реб Лейзер – В. Цимбаліст, Степан – Ю. Саричев, Менахем-Мендл – М. Задніпровський, Федір – О. Богданович, Ребе – О. Пєтухов, Батюшка – В. Гончаров, Войцек – В. Коляда, Берта – А. Максимова, в епізодах – артисти театру; режисер-постановник – С. Данченко.

Упорядник – провідний архівіст сектору публікації документів Л. В. Любарська

Copyright © 2021 Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International