ГЕРОЄМ У НАС МОЖЕ БУТИ КОЖЕН. ОТ ЛЮДИНОЮ – ЦЕ ВЖЕ СКЛАДНІШЕ

(до 85-річчя від дня народження Б. І. Олійника)

– Складно жити у відповідності із собою?
– Дуже легко. Принаймні, я спокійно сплю.
(з інтерв’ю з Борисом Олійником)

            Це самовизначення Бориса Ілліча можна назвати чи не головною рисою його особистості: цільність натури і послідовність у вчинках відповідно до власної картини світу. А його світобачення аж ніяк не назвеш запозиченим чи нав’язаним, а тим паче кон’юнктурним. Якраз навпаки, щоразу супроти часу – лакмусом чесності. А тому ніколи не у владному аванґарді попри цілком визначений політичний статус. Завжди чужий серед своїх і нікому не свій. Чудний той олійниківський комунізм – з тавром «націоналіста-рецидивіста» кремлівського кування й українською наліпкою «московського агента». Для нього «комунізм у чистому вигляді – це ті «Десять заповідей православ’я, які у важкі часи світили нашим людям зіркою світлого майбутнього» – такого ідеологічного песиголовця ще пошукати, і вже ж не у працях «класиків». Природу його ціннісних уявлень слід шукати не так в ідеології, як в особливостях української – сиріч міфопоетичної – літератури з її впаданням у химерність, бо насамперед Борис Олійник – поет, і поет український. І це не надто суперечить його ж твердженню: «спочатку я – українець, а потім уже – член фракції, народний депутат і таке інше».

            І таке інше – це поет і перекладач, дійсний член НАНУ, у 1987–2017 роках голова Українського фонду культури, Герой України, Почесний академік Академії мистецтв України, заступник голови Київської організації Спілки письменників України, секретар правління української Спілки та Спілки письменників СРСР, член правління Національної спілки краєзнавців України, двічі очільник Національного комітету з державних премій імені Шевченка, один з фундаторів Українського фонду культури, віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи, депутат Верховних Рад СРСР, УРСР, Верховної Ради України.

            Про людину говорять справи, а не звання, хоч у цьому випадку співвідношення достовірно збережено. Заслужено обирався, здобував довіру й право представництва той, хто жив і подвизався від культури, естетичні критерії якої завжди проявляються безкомпромісною чесністю у житті.

            Подібно до свого типологічного побратима – білоруса Леся Адамовича – Б. Олійник достоту відвертий у викритті глибинних – не ідеологічних – суперечностей суспільства й гуманізму в цілому. Скоріше інтуїтивно, як поет, розуміє небезпеку нової нелюдської стихійної загрози, котра повсякчас знаходить притулок в архаїці і перед якою дещо гаснуть минулі злодіяння. Нове й старе знову зійшлися в герці, причому старе оновилося за допомогою тієї ж таки зброї темної давнини, а нове встигло змиршавіти, скомпрометувати власну мету ревізіонізмами й перевертами. І все ж тріумфові архаїки можна протиставити лиш одну відому Олійникові ідею, хай обріхану і збочену, але спрямовану до майбутнього з людським обличчям. Тепер відсилання до християнських підвалин стає зрозумілим і логічним – такий силогізм в координатах Б. Олійника з’єднаний вірою шістдесятника в гуманізм, на той час читай – радянський, комуністичний. І треба добре усвідомлювати відсутність у нього ідеологічного засліплення й здатність чітко розмежовувати чорне і біле навіть за умов змішування та змін історично-смислових забарвлень словесних форм. «Комуністичне» добро з примхи зноситься із загальнолюдським – справді, ТАК колись повірив і відтак жив першим християнином, боронячи катакомби від римлян і тоді, коли сподвижники покинули печери й перейшли на той бік. Зостався схимником-самітником, скалкою в оці для колишніх і теперішніх, котрих на позір парадоксально, а насправді неуникно, за генетичною спорідненістю будь-яких явищ дегуманізації, об’єднала моральна тупість, що в різні часи натягувала убори «християнства», «комунізмів», «націоналізмів» тощо, котрі неминуче позбувалися ошатності щоразу із втратою гуманістичного первня.

            Втім, і комунізму Б. Олійник спуску не дає. Не дбаючи про власну кар’єру і наслідки, він опікується опальними, гнаними аж у ЦК, витягує з лабет КДБ. А 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937-го, раптом виголосив: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». На державному рівні така заява прозвучала вперше. І, як завжди в Олійника, голослівною вона не стала, вилившись у видання народної книги-меморіалу «Білої книги» про чорні діла 1932–1933 років».

            Щирість визначала Modus vivendi Б. Олійника. Перші тому свідчення цілком реальні: створення музею Івана Гончара, підтримка творчості вченого і мислителя Миколи Руденка, поета Василя Герасим’юка, пробивання книжок Григора Тютюнника, порятунок московського видання Івана Драча, організація першого скандального фестивалю «Червона рута», припинення будівництва промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Що вже говорити про без перебільшення героїчне: визнаний майстер слова у 1986 році першим написав про Чорнобиль з безпрецедентною відвертістю у статті «Випробування Чорнобилем». А ще він був одним із тих, хто перешкоджав спорудженню АЕС у Криму і під Чигирином, каналу Дунай – Дніпро, через який би пішов в Україну весь бруд Європи. Саме Олійник сприяв поверненню Києво-Могилянській академії її історичних будівель. Крім того за ним безліч творчих вечорів, виставок, інших благодійних акцій. Не злічити зробленого й важко вже скликати всіх вдячних і порятованих. І не тільки в Україні. Б. Олійник побував під кулями майже в усіх гарячих точках тодішнього Радянського Союзу, Югославії, Боснії і Герцеговини, відстоював сербів. Послідовність диктувала його Modus operandi.

Борис Олійник почав жити і більшість свідомого життя прожив за часів, коли слово мало значення, а письменник – суспільний авторитет. Тим-то й почали ми розмову про нього як про покликаного громадою, однак сам він зазначав, що з 80-ти відміряного йому 60 років віддано поезії. Автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, в усіх республіках СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами, він поет великого динамічного діапазону – чи не найбільшого серед українських поетів ХХ століття, адже мало хто ще має стільки титулів та нагород, мало кого так пишно славили і так жорстко били, зраджували, критикували за політичні переконання тощо. Все, чим повнилися буремні 80 років історії країни, знаходило свій голос в його рядках: від романтичних настроїв молодих будівничих, світоглядних злетів шістдесятництва до пізніших розчарувань і нових надій. Теоретичні визначення літературознавчого штибу без самих текстів мало допоможуть скласти виразний мистецький портрет. Скажемо інакше: ви всі їх коли й не знаєте напам′ять, то зможете підспівувати. Іван Франко звірявся, що віддав би всі свої вірші, за один, який би став народною піснею. А в Б. Олійника такі є – покладені на музику І. Карабицем, О. Білашем, І. Шамо, І. Покладом, А. Горчинським та ін. Лиш «Пісня про матір» зробила ім’я автора легендарним. Такою органічною для українців ця поезія стала завдяки сміливому введенню у неї живої простонародної мови. Фразеологізми, ідіоми, прислів’я освіжили роблений гладкопис літератури 60-х. Говорити про поета Бориса Олійника можна багато. А краще – читати і слухати:

 

Я  в  центрі  кола,  визначенім  сонцем, 

Заглиблю  руку  в  чорний  чорнозем  – 

І  стеля  над  готичним  храмом  сосен 

Спаде  на  мене  зливою  озер.

 

Я  почекаю…  Засурмлять  джерела… 

Ще  почекаю…  Пісня  в  мозолях… 

І  як  відчую,  що  мене  земля 

Приймає,  мов  напровесні  дерева;

 

Що  вже  мене  на  цифри  не  розкласти, 

Бо  пальці  переходять  у  бруньки, 

Що  маю  право  на  верховне  щастя:

Рости,  не  спрограмований  ніким,  –

 

Тоді  гукну:

–  Беріть  планети  з  бою, 

Ламайте  світ  дюралевим  крилом, 

А  я  лишуся  на  землі  вербою, 

З  якої  перше  колесо  пішло.

 

Олійникіана Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного має право на це гучне звання. Біографія та бібліографія поета, політика, культрегера вкупі з багатим аудіовізуальним життєписом (таких документів зберігається у фондах більше двох сотень) творять легенду, словами Івана Франка, «цілого чоловіка»: ви почуєте вірші й пісні, офіційні виступи й довірливу або гостру розмову, побачите схвильований, замислений погляд та веселий примруг невтомної і впертої натури, що її «на цифри не розкласти».

Фотодокументи

Фонодокументи

play_circle_filled
pause_circle_filled
volume_down
volume_up
volume_off

«Парубоцька балада», вірш. Виконує автор – поет Б. Олійник. 1979 р.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 39438, од. зб. М–17048

play_circle_filled
pause_circle_filled
volume_down
volume_up
volume_off

«Білорусії», вірш. Виконує автор – поет Б. Олійник. 1979 р.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 39445 од. зб. М-17050

play_circle_filled
pause_circle_filled
volume_down
volume_up
volume_off

«Сиве сонце моє», поема. Виконує автор – поет Б. Олійник. 1979 р.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 39444, од. зб. М-17049

play_circle_filled
pause_circle_filled
volume_down
volume_up
volume_off

«У поета гроші завелись», вірш. Виконує автор – поет Б. Олійник. 1979 р.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 39453, од. зб. М-17050

play_circle_filled
pause_circle_filled
volume_down
volume_up
volume_off

«Собі на сорокаріччя», вірш. Виконує автор – поет Б. Олійник. 1979 р.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 39435, од. зб. М-17048